своєму звычаю руйнувати. Набравши бранцѣвъ и жѣноцтва, мужчинъ, Татаре погнали ихъ до Крыму, та зустрѣлися зъ Запорозцями, котрыхъ Суховѣй вѣвъ на запомогу Шереметеву. Запорозцѣ потрощили Татаръ и вызволили бранцѣвъ. По Украйнѣ по̂днялася завируха: наро̂дъ гидився думкою, що бъ зновъ покоритися по̂дъ Поляко̂въ; хоча було численно и такихъ, що ненавидѣли и Москалѣвъ, покоштувавши во̂дъ нихъ насилія и утиско̂въ. На лихо ще въ 1660 р. стояла посуха и хлѣбъ не вродивъ. По зруйновано̂й Украинѣ стала дорожнеча и голодъ. Наро̂дъ не тямивъ, куды голову прихилити. Рознеслася гуто̂рка, що отъ-отъ буде страшный судъ: вѣщували, що ще го̂рши̂ лихолѣтя йтимуть одно за однымъ, що року 1661 буде скро̂зь по цѣлому свѣту велика во̂йна, а пото̂мъ трусъ землѣ, далѣ потечуть огняни̂ рѣчки, горѣтиме земля, а року 1670 потемнѣє сонце и наступить день страшного суду. По Украинѣ ходила гуто̂рка, що десь-то въ Вавилоньскому царствѣ народився вже Антихристъ, котрый передъ ко̂нчиною свѣта спокушуватиме и мордуватиме людей.
За такого становища легкодухій Хмельниченко не тямивъ, що єму чинити? чи гетьманувати, чи йти въ ченцѣ, якъ обѣцявъ бо̂ля Слободища. Съ природы Юрій бувъ полохливый, не мавъ енергічнои волѣ, до того чоловѣкъ журливый, и разомъ загорѣлый. Во̂нъ зъ доброго и по̂ддатливого мо̂гъ ставати суворымъ и упертымъ; и чи такъ, чи инакъ, а не було въ него своєи волѣ, живъ во̂нъ чужимъ проводомъ, чужою волею. По̂сля Чудно̂вскои справы треба було порадитися съ козаками, окинути думками всю Украину, та погадати, що дѣяти, съ чого почати. Скликали раду въ Корсунѣ. Юрій запросивъ на раду и Бенёвского; певно во̂нъ сподѣвався, що вже жь Бенёвскій зумѣє кермувати натовпомъ. Треба було, що бъ хтось въ имени короля промовивъ до козако̂въ. Доки зъѣздилися полковники та сотники, минувъ цѣлый мѣсяць. По козацкимъ звычаямъ, коли не прибувъ на раду хочь оденъ полковникъ, не вырядавши на ню свого заступника, то й рада була не въ раду.
Рада зо̂бралася 30. листопада. Юрій вагався: чи зрѣкатися єму гетьманьского уряду, чи нѣ? И гетьманованє приманювало єго до себе и гетьманувати було боязко. Де-хто зъ старшины и полковнико̂въ, хочь не прямо, а на догадъ натякали
