Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,
Де Чорноморський бурун в західні б'є береги.
Кари моєї причина і так аж занадто відома,
Але про власну біду свідчить не вільно мені.
Зрада сопутників, прикрости слуг — що я згадувать маю? —
Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.
Тільки-ж дух мій не схитнувсь, не скорився лихій яі него'д
Скупчив всі сили свої, щоб перетерпіть біду, —
Бід-же на мене звалилося стільки на суші й на морі,
Скільки зірок золотих в небі високім горить.
Давні дозвілля, солодке життя довелося забути
І в непривичній руці зброю належну піднять.
Берег Сарматський, суміжний із племенем Гетів стрілецьким,
Зрештою нас привітав після набридлих блукань.
Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,
На самотині свою пісню складаю сумну.
І хоч нікого нема, хто-б її привітав благодушне,
Але скорочує день, час забірає вона.
Дяка, о музо, тобі, що живу і страждання я зношу,
І що це трудне життя не надломило мене.
Ти бо потіху даєш, ти приходиш до мене як ліки
І заспокоюєш ти серце турботне моє.
Вождь і сопутник єси: пориваєш мене від Дунаю,
На Геліконі мені місце почесне даєш;
Ти, що нерясно буває, мені за життя ще з'єднала
Славу й потужне ім'я, шану посмертну співців.
