Серцю-ж моєму з дитинства подобались святощі неба,
Муза до тихих пісень кликала душу мою.
Часто мовляв панотець: „Не за хлібне ти діло берешся
Славен Гомер, але й він так і помер нуждарем!“
Батькове слово узяв до душі я і, муз призабувши,
Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, —
Тільки-ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,
Що-б не почав я писать, вірші складались самі.
Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,
Вільної тоги настав день для обох юнаків,
Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий,
Нахили серця проте не відмінилися в нас.
Брат мій подвоїти встиг в житті своїм десять лиш років, —
Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.
Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,
Членом колегії трьох де-який час я пробув.
Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,
Бо не по силі моїй був той почесний тягар;
Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,
А честолюбство мені завжди огидне було;
Сестри до того-ж Аонські шептали про творче дозвілля,
Що уявлялось і так даром найкращим мені.
Як шанував, як любив прославлених Римом поетів!
В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.
Слухав я Макра старого читання — поему про „Птахів“
Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.
