тура є гайдамацька“. Ученики гикнули сьміхом, як переладована батерія. „Михайлович медвідь, гайдамака“, притишено глузували деякі товариші. Миколї каламутило ся в голові. Почував, що йому випадало против того щосьто зробити. В тім дістав стусана в бік і засьміяв ся з цїлої сили своїх здорових грудий. В клясї нараз усе затихло. Сам Микола притаїв дух, тілько його сьміх нїби не втихав. Професор почервонїв, розвів безрадно руками та махав головою. Хотїв щось говорити, але витягши зпоміж зошитів задачу Тадзя, — „Прочитай на голос!“ — сказав до автора задачі і сїв у катедру. Ах, яка гарна була Тадзьова задача! Микола зітхнув. Може щоб затерти попереднє прикре почуванє, він силував ся пригадати собі Тадзьову задачу як найвірнїйше. Задача мала вступ, опис приємностий і закінченє. У вступі — повитанє Тадзя через рідню і двірську челядь, при чім Тадзьо дістав від вітця в подарунку куца. А там — забави… прогульки… купелї… польованє з хортами… плаванє човном по ставі… іменини бабки… Хороша була задача.
Підчас того Микола часто зітхав. Він про себе такого і гадкою був би не збаг. Отець довго приглядав ся синови з боку, остаточно не втерпів і спитав: — Чи не слабий ти, сину? Микола схаменув ся немов із просоня. — Нї! — відповів нїби неввічливо. Батько здвигнув плечима і більше не зачіпав Миколу. Оглянув ся раз і другий раз позад себе в те місце, де була скринка з Миколовими книжками. Скринка видала ся йому ще зовсїм доброю — звичайно, роблена на уряд і добре окована. Справив її зараз потім, як злодїй закрав був у нього покладні гроші. Хвалити Бога, гроші вернули
