професора льоґіки: „Ти, Михайлович, покинь рілю братам, а сам перенеси ся в ширший сьвіт, твори преміси з области математики, фізики, ґеометриї“ — казав професор. Микола не забув, як він силував ся задоволити професора, але се йшло йому пиняво. Все звертав ся до рілї. Сеж не що иньше, як тілько та груба праця, яку виконував, приковувала його до рілї. Хоч постанова, яку Микола мав виконати підчас вакаций, була для нього ясна і невідмінна, та він усе ще підкріпляв її доказами з минулого; а чим більше вдумував ся в своє минуле, то воно виринало перед ним як щось вороже, що пригнїтало його духа, спинювало його лет на ширший сьвіт. Але що він так пізно спостеріг ся?!
Микола відгребав в своїй памяти ще одну геть-то давнїйшу подїю. Стало ся при нагодї задачі: описанє приємностий вакацийних. Професор заявив Миколї, що в нього нема нї трошки полету, а при тім гайдамацькі помисли. Потім рванув Миколів зошит, скоро переглядав стрічку за стрічкою, нагло зупинив ся з жестом, „геврека“ і читав: .... „Оралисьмо. На полудне посїдавши на конї чвалувалисьмо в ярок до води. Конї стояли в водї, а ми викупавшись збирали в лїсї сухонькі гильки, розкладали огонь і пеклисьмо на вільнім огни солонину“. В клясї зробило ся тихо, хоч мак сїй. Миколові товариші штовхали один одного попід лавки на побудку, сподїваючись, що буде можна вкрасти професорови богато часу і охоронити ся від злих нот. — „Орати не є жадна приємність — говорив професор, — а солонину на вільнім огни пекли гайдамаки. То є описане в вашій поезиї, як, розумієть ся, поезия і цїла ваша лїтера-
