Микола Михайлович вертав з ґімназиї під рідну стріху. Їхав із батьком. Дорога стелила ся закрутами через буйні лани достиглого вже жита, золотистої пшеницї та білої як молоко, медом пахучої гречки. Батько часто тикав бичівном десь у особливший лан і розпочинав бесїду, а Микола заєдно мовчки головою притакував вітцю, жував стебло і снував мрії. Він постановляв ужити вакаций. При тім його морочило прикре почуванє, що вже давнїйше не урядив ся так, як належало ся йому, інтелїґентній людинї. А то працював цїлі вакациї як кождий мужик і просто змарнував красний стілький час.
Микола поглянув на свої сильно розвинені руки і вони видали ся йому справдї медвежими лабами, чим так часто дразнили його шкільні товариші. Се від працї! Але на віщо йому таках рук?! Сильної голови йому треба, от що! Саме тодї пригадала ся Миколї замітка
