— Може би ми пополуднували, — сказав до женцїв, при тім поглянув по ланах. Тут то там стояли полукіпки мов сироти. Здивовано та сумовито виглядали зпоміж збіжя ті перші плїнники. Женцї поквапно дожинали снопів, по чім старші присїдали на снопах, а молодь бігала по стерни ловлячи одно одного. Анна тимчасом поставила сторчаком кілька снопів, а в їх тїни розкладала полуденок.
Важку працю коло жнив переривали деколи сьвяточні днї. В повітрі стояла погідна тиша. Хмари бовванїли страшною біло-жовтою масою далеко на заходї, та при зближеню сонця щезали. Землю опустошувано щораз дужче. Сонце припікало широкі стернї, земля де-де розпадала ся, повітрє розпалювало ся, спека ставала щораз прикрійша. Женцї розгортали ся, розстягали сорочки, відслонювали рамена та плечі. На подув вітру підставляли свої спітнїлі груди, при чім примикали очи і витали його як найбільшу роскіш. Піт спливав брудними пасмами по лицях, по карках, заливав очи, уста, та про те женцї працювали без упину, підточували золотисте руно до краю. Завзятє горіло як лїтнє сонце. По просторих стернях люди бродили ключами мов гуси. Дожинали постатий, здоровкали ся з женцями сусїдами, та заходили сьвіжі постатї. Де-де гомонїла гуртова пісня… Згодя виходили косарі. Косили то поодиноко, то більшими гуртами, складно замахували косами, туго запинали ся ногами об землю, так що вичовгували рівцї,
