Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/87

Цю сторінку схвалено
— 83 —

стю дерев по стрісї заблисли краплї роси — деякі мов перли покотили ся до долу. Богаті подільські лани стояли спокійно. На кінчиках колося тремтїли краплї нічної роси. Було тихо. Коники ще не чиркотїли, часом перекликали ся перепелицї. В ввідали плигнув у повітрі крогулець, затріпав крилами як метелик і потонув у збіжю. Женцї займали постатї і врізували ся в лани. Збіжє пручало ся, шелестїло. Падаючи роса займала ся против сонця самоцьвітами; здавало ся, що то скапувало богацтво ланів. Женцї напливали відусїль. Прибували пішо, то возами, підкочували рукави, засукували руки, поблискували зубленими кривими мечами, а потім немов тонули в збіжевім морю. Десь колись тілько виринала біла намітка жіноча, мужичий капелюх, або майнула по верху червона стрічка, конець дївочої коси, і зникала. І знов тихо.


III.
 

Петро Кавун піднїмав снопи, немов важив їх у руках, обережно закидав на плече, зносив у сторонки, потім складав у полукіпки. Важкі снопи в'їдали ся в його рамена, на шиї набігали жили, але він не квапив ся. Часом вибирав що гарнїйші колоски, приглядав ся їм, або й лїчив зерна. Був задоволений. Анна жала в першій постатї. Вивязала ся по молодицьки, щоб коса не сїкла в очи; тяла збіжє серпом, перехиляла ся на лївий бік, немов скручувала ся в станї і складала жменї позад себе в снопи. На відслоненій білій шиї подзвонював металевий хрестик о дрібні коралики.