Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/86

Цю сторінку схвалено
— 82 —

говорить — вона сама на сьвітї. І ще приплила їй гадка, чи не сама собі винна? Адже-ж сама держала ся осторонь від людий! На забави молодїжи не знати від коли не ходила, а вже два роки, як була на весїлю. Яке її житя? Знала лише роботу, відпочивала, коли їла, короткі ночи пересипляла. Гіркий сьвіт! Згадала те весїля! Иньші, молодші, таки підростки танцювали, дихали повними грудьми. В їх ясних очах палала роскіш, любо всьміхали ся уста, а вона — Анна — в кутику переступала з ноги на ногу, бо її дусило в горлї, пекло в грудях. Або ті жарти хлопцїв! До тамтих молодших дївок були хлопцї ласкаві і не насьмілювали ся так, як до неї. Давнїйші хлопцї, її ровесники, не були такі погані. Як буде, так буде, але в гурт тих недопечених парубцюгів вона не піде. Хлипала. Гадки налїтали роєм, аж стратила над ними владу. Каганець став пригасати — і зашкварчав. Анна стрепенула ся і шукала опори як потопаючий. Хопила ся Настиної правди, що дївка вона до людий, а отсе йдуть жнива, вона покаже, яка з неї робітниця. Дрібні камінчики та грудочки твердої глини давили Аннину долоню, але вона ще дужче притискала глину, немов бажала заткати жерело своїх сумних гадок.


II.
 

Сходило сонце. Крайчиком глянуло зпід обрію і звільна виринало як сьвітляне коло. До заходу посувала ся і щезала по ярах ледво замітна прозрачна опона. Дрібні кучеряві мов піна хмарки поплили в гори Карпати. На ли-