все правильний хід хлїборобських занять порвав ся, змінив ся якимсь поспіхом, якоюсь нетерплячкою.
Петро Кавун ішов з кісятем по-при хату і витягав зо стріхи ще не цїлком витесані зубцї до грабель.
— Час у поле, — сказав.
От як парить! — відповіла Настя, Петрова жінка, і повела очима по овидї.
— Чей Бог ласкав, — відповів Петро і пішов між будинки.
Настя підбілювала з надвору хату. Наймичка, Марикіцева Анна, що-йно вернула з глиняників і розробляла перед порогом хати глину на піч. Анна була не молода вже дївка і довгий час тримала ся Кавунів. Місила глину і пригадала собі, що мати казала їй приходити до дому, бо стала жати за сніп у Придивуса, — не буде кому робити.
— Деж би я тебе пустила! Адже-ж жнива, сама знаєш, який то час, — відповіла Настя.
— Ще казали, що я все по наймах, та й посивію дївкою, — трохи з жалем мовила Анна і таки зараз стала немов обороняти ся за таку свою бесїду. — Заманюють мене, бо нїкому робити, а по роботї знов у найми. Порозносили би й те, що я заслужила.
Замовкли. Настя допитливо позирала на дївку.
— Шкода, що я не пішла за Печилюльку! — відізвала ся Анна.
— А ти-ж годна би періщити його, як Маґда?
— Таке то вже моє щастє! Як сватали добрі люди, відрадили через те, що були бідні;
