— То мати десь є!
— Де мати? — звернув ся полїцай до старшої дївчини.
— В шпитали, — відповіла.
Очи бурмістра все ще бігали, але він питав уже притишеним, не зовсїм певним голосом: — На що ви крали булку?
Старша дївчина зложила ся до плачу і ледво промовила:
— Ми від двох днів нїчого не їли.
В тім у клуночку глухо замявкало.
— Перешукати! — гнївно чи здивовано повелїв бурмістр полїцайови.
Полїцай здіймив з плечий дївчини плахту з клуночком і поклав на підлозї. Бурмістр оторопів. Він чув, як у самім вершку його лисої голови щось рушило ся і сунуло ся геть на очи. Аж присїв на кріслї. Його долїшня губа звисла в низ, а широко отвореними очима дивив ся на голу майже дитину, що лежала перед ним на лахах, з очима без клїпок, з побабченим, загноєним тїльцем, зо стрепіхатим, скуйовданим волосєм… Зрозумів. Він глянув у бездонну пропасть нужди, дістав завороту голови і млости і — відвернув ся.
— Випустити геть! — сказав безрадним тоном.
І дївчата, як пташенята, опинили ся знов на волї.
