Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/81

Цю сторінку схвалено
— 77 —

шечка дроблики булки і сипав на полички. Рівночасно зазирав за пташками і приманював їх найлюбійшими словами.

Вже був упорав ся, коли спостеріг, як здоровенна ворона скакала з гилї на гилю, все низше й низше, потім сїла на поличку і нажерливо заїдала булку. Пану бурмістрови то не подобало ся. Зігнав ворону. Приплила йому гадка подивити ся, що дїєть ся на иньших поличках. Адже ж таких ворон тепер без лїку по містї. Йшов і йому робило ся якось нїяково. На кінцї городця, від сьв. Теклї, став і зачудував ся. Дїтвак держав дїтвака в повітрі, а той обкрадав пташенята. Зробив пару кроків і зловив дїтваків. Був лютий, такий лютий, що не знав, як то назвати.

— Полїцай! — крикнув.

Залякані дївчата стояли тихо, як зловлені пташки; здавало ся, що не дихають. Полїцай надбіг.

— На полїцию! Добре держати! Сам стягну протокол, — важко дишучи приказував бурмістр.

І полїцай пігнав їх на полїцию.

— Феральний день! Бідні пташенята! — буркотїв пан бурмістр, поспішаючи до бюра.

До протоколу приставив дївчат знаний з досьвідку полїцай.

— Як називає ся ваш отець? — грізно питав пан бурмістр. Дївчата мовчали.

— Злодїйське насїнє, говори! — лютив ся бурмістр.

Полїцайови стало жаль бурмістра, він не був лихий чоловік.

— Отець їх помер перед двома тижнями, — відповів.