лице пішохода. А в тім зробив зворот і подав ся в глуб Панської. Рівночасно із-за поставника сьв. Теклї виховзнуло ся двоє дївчат. Босоніж перебрили болото, що розілляло ся по дорозї таки грубою верствою, та хідником спішили панови на зустріч. Пан випередив їх і звернув на Панську. Дївчата побігли на здогін. Старша нечайно вхопила пана за руку і похилила ся цїлувати. Пан почувши студений, слизький дотик, здрігнув ся, нагло зупинив ся, а вириваючи руку ненароком ударив дївча по лобі.
— А то що? — скричав.
— Змилосердїть ся, паноньку, ми бідні! — залебедїла дївчина.
— А! — сказав пан, перебігаючи цїлу скалю.
Дївча хотїло знов ухопити його руку, але пан держав уже руки в кишенях.
— То твоя сестричка? що? Гм, гарні личка, хоч брудні. Як підростете, прийдете до мене, — так собі говорив пан, потім із притиском засьміяв ся і поплив ходою сальонового льва. Дївчата переглянули ся.
— Ото! — сказала старша тремтячим голосом.
Вернули нї з чим, звідки прийшли. Старша дївчина, може десятилїтня, сперла ся плечима до ступня поставника, пустила кінцї виповзлої плахти, що нею вкривала свою голову і клуночок на плечах, та засукувала руки. Менша, найбільше шестилїтня, причакнула коло неї, обгорнувши заболочені ноги спідничиною. На голові мала малу, забрукану, мальовану хустинку. Полїцая не спускали з очий.
