На супротивнім боцї дороги, ізза стовпа Михайлових воріт виглянув Івась.
— Марисю! — кликнув Івась.
— Івасю! — відповіла Марися і обоє занїміли. Вони тілько дивили ся на себе і всьміхали ся з надміру щастя.
Скоро у Фесї скрипнули хатнї двері, Марися крутнула ся на пятї, аж її жовті патли розвіяли ся по повітрю, і підобравши спідничинку побігла на правцї болотом у хату.
Івась рівночасно підскочив на одній нозї, крутнув головою як цапок і плескаючи босими ногами по болотї покопотїв до своїх сїний.
Опісля вже, як соненько боже троха просушило землю, Івась і Марися разом ловили жовті та червоні мотилї, що стрибали з одного подвіря на друге і щезали між будинками. Лїтом Марися бігала до Івася, несучи в подолку зелепуги грушок, сливок, яблок, — бо у Фесї був чималий сядок, за те Івась провадив Марисю в мамин мак…
Михайлиха додивила ся, куди вони утоптали стежечку поза перелазом.
— Ти, дїдоводе! мов собі ще раз попровадити свою кохану менї в мак! — грозила кулаком Михайлиха свому Івасеви, кілько раз виходила з дому.
Та се нї троха не змінило коханцїв, хиба тілько, що Івась і Марися зробили ся більше обережними. Вони заїдали зелепуги, як перед тим, та закусували молоденьким, гіркуватим маком, але в грядки заходили вже з противної сторони, від межі.
Так Івась остав ся вірним до кінця. Марися-княгиня чула себе щасливою. Поки Івась розпоряджав, хто і чим має бути в весїльній
