Дорця дрогнула, взяла трясихвостика в одну руку, потім поклала його на долоню другої руки, але він тілько ще раз прутнув ся, зївнув і було по всїм.
Дрібні сльози так і покотили ся по сумнім личку дївчини.
— Щож тепер буде? — сказала.
Гурт мовчав.
— Хиба погребти його? — сказав по хвилї Ромцьо.
— Нарядити і погребати, — повторив гурт.
Таке доладне слово відразу розвіяло жаль і сум.
Личко Дорцї повеселїло.
— Я буду ксьондзом — мовив Славцьо.
— Нї, я, бо я старший, — мовив Ромцьо.
— Мій трясихвостик, то я буду ксьондзом — рішила Дорця і настало веселе поранє коло похорону. Копали ямку під грушею, ладили процесию з кольорових паперів. Дорця убирала ся за ксьондза, всї розбігли ся, тілько Славцьо лишив ся коло небіщика. Він розпростирав йому крильця, що аж тріщали, розводив померклі очи, зазирав у дзюбок, покрутив шийку, та зломивши небіщикови ніжку — пустив ся було втїкати, але ще завернув ся. І знов узяв пташеня в руку, потряс його хвостиком і преспокійно винїс ся з альтани.
Незадовго розпочав ся похорон. Дорця як ксьондз мала на голові татову папафію, а на раменах мамин ґранатовий фартушок з білими стяжками. Юрцьо нїс трясихвостика в ящику. Все було в порядку, тілько Славцьо милив — як казали — в хорі. Він своїм, „гопомилуй“ та „сьвітидзюбожовгик“ перекричував усїх, за що його троха потурбували. Але остаточно всї зго-
