бритви, опісля отворену бритву, ремінець до обтяганя, аж на останку маленький деревляний ящик, у якім отець розробляв мило до голеня.
— Є вже, є! — кричав Славцьо, скачучи на підлогу. Ящик був як би сотворений на гнїздочко для жовтодзюба.
Мати почувши стукіт увійшла подивити ся, що дїють дїти.
— А, ви погані жовтодзюби! — сказала і заломила руки.
— Господи Боже! Най би то тепер хто чужий над'їхав! Марино, а ходи но сюда, борше! — кликала мати на наймичку.
Дорця тимчасом сховала мильничку з жовтодзюбом у фартушок і побігла через ґанок у садок. Хлопцї поспішили за нею.
— Ходїм до альтани, — радив Ромцьо, та поки що він помчав садом до горішнього плота. Славцьо доразу зрозумів гадку Ромця і ще скорше покопотїв у противний бік. Вони рівночасно були верх плота і коли Ромцьо кликав у горішну часть села:
— Миколо, Касю, Стефане! ми маємо жовтодзюба! — то Славцьо голосив у долїшний бік: — Ми маємо дзюбожовта!
За хвилю сусїди заповнили альтану.
Паламарів Юрцьо тілько глипнув на жовтодзюба, так зараз пізнав, що се за птаха.
— Дарма, що він має жовтий дзюб, а він називає ся трясихвостик — мовив Юрцьо.
— Чомуж він не трясе хвостом? — запитав Славцьо.
Юрцьо оглянув трясихвостика, злобно всьміхнув ся і відповів:
— Бо він уже здихає!
