Мурочка навіть уже раз драпнула його, а Мурко то зовсїм непевний.
Мати на те любо всьміхнула ся і сказала:
— Яка ти, доню, жовтодзюба з тим жовтодзюбом! Не на довго стане тої радости; сама, небого, його замучиш… Коти, Дорочко, забере ся в міх і внвезе ся в лїс.
Дївчина вискоком побігла до кімнати, сїла на софцї за столом і обсипала свого жовтодзюба всїлякими придуманими пестощами. Оба брати, Ромцьо і Славцьо, в першїм одушевленю ізза такої появи стояли мовчки біля стола і всьому тілько приглядали ся. Жовтодзюб півкнув. Хлопцї підбігли до Дорцї.
— Він сьпіває! — кликнули всї троє.
— Ану, ану, най він ще сьпіває — мовив Славцьо.
— Зажди, аж він сам захоче, — відповів старший Ромцьо.
Жовтодзюб знов півкнув.
— На стіл його, най сьпіває! — лебедїли хлопцї, тупцюючи коло Дорцї.
Поставили жовтодзюба на столї. Він заточив ся в зад, але зупинив ся коротеньким хвостиком. Ще молоденький був, поверх піря видно було ще пушок. Сидїв на столї, підносив голову до гори і жалібно півкав.
— Він певно голодний. Даймо йому хлїба з маслом, булки… нї, цукру! А може би молочка… — придумували дїти і розбігли ся по кімнатах глядїти їди для жовтодзюба.
— Ой певнїсїнько, що він хоче спати, — замітив Славцьо, котрий зачав був звертати особлившу увагу на жовтодзюба: то розтягав йому крильця, торгав за хвостик, то пальцем тикав у око.
