Раннїй весняний легіт знадив і моїх бузьків. За довгу зиму я був неначе забув про тих крилатих волоцюг.
Вони нечайно заклекотїли на версї моєї хати, аж мене здивували, — клекотїли і широко розпростирали крила, обнимали ними і голубили рідне гнїздо, то зводили голови в гору і знов довго клекотїли радїючи.
Десь то у бузьків ще знайшло ся місце на радощі! Бо принесли на собі пятно самих злиднїв.
Їх полинялі крила були повищерблювані, зсїчені і не держали ся в мірі. Їхнї буйні шиї погинали ся в низ. Бузьки були цїлі помаргані, винищені. Я щиро жалкував моїх незугарних довгоногів, милував їх і думкою сам переживав ті проби огню й води, які вони перебули підчас лютої зими.
Їх доля робила ся менї близькою, якоюсь рідною.
Саме тодї я завважав, що треба було покласти колесо під бузяче гнїздо, щоб бузьки
