що для дїтий. Там приступив до неї офіцер польских війск і забрав конї і коляску на річ „народовеґо ржонду“. Сама вона повернула з Жидом.
— Бог ласкав, чей ще спроможемо ся купити собі другі конї тай коляску, — додала Власовичева.
Власович нїчого не відповів, тілько приглядав ся жінцї від стіп до голови. Вона тимчасом роздягала ся з подорожної одїжі. Потім із за корсета витягла чималий домашнїй ніж.
— А то що? — кликнув Власович.
— Я на все була приготовила ся. Тілько трупом міг хтобудь мене взяти, — з горда відповіла вона.
Тодї Власович оповів свою пригоду…
— Вони дали тобі сей посторонок?! Тобі?! сьвященникови?! — закричала Власовичева. — Їх усїх вивішати! Вдарити в дзвін на трівогу! Вже досить люди натерпіли ся!
— Схамени ся, Манусю! — гамував о. Власович жінку. — Я слуга Христа, хрестом воюю, не посторонком. Крім того ми під властию!
— Адже найменша комашка боронить ся! Проте хлопцї ще найбільше мають розуму, — говорила Власовичева і окошила свою злість на посторонкови: зараз кинула його в піч.
До вечера і в вечір Власовичі мало що говорили, бо що будь загадали, все було якесь боляче, то й волїли мовчати. Мовчали і тремтїли. Обоє гадали про дїдича, якому повстанцї теж дали посторонок в „упомінку“, а коли він не покористуєть ся ним, грозили утопити його в ставі. Вечір Власовичі зовсїм не запалювали
