— Боже, Боже мій! — розпучливо стогнав і знов молив ся.
— Тату, татку! Ми такі голодні, — залебедїли дїти входячи до нього.
— Ходїть, дїтоньки, помолимо ся, — сказав Власович. Дїти завагували ся. Вони розуміли, що рано та в вечір треба молити ся, а тодї зробило ся їм дивно.
— Ходїть, дїточки, помолимо ся, щоби мамця скоро приїхали, — поясняв о. Власович.
Троє дївчат і чотиролїтнїй хлопчик мізунчик приклякли при вітцеви і говорили: Отче наш — Богородице — а о. Власович молив ся за свої гріхи, за жінку, за Русь, за цїсаря.
Так при молитві застала їх Власовичева. В її очах було знати турботу, але сама вона всьміхала ся. З поворотом вона всю дорогу гадала про свою провину, бо хлопцям нїчого злого не стало ся, а вона своєю впертістю справдї могла допровадити ще до більшого якого нещастя. Всюди стрічала повстанцїв. Власовичева була певна, що рідня за неї молила ся, тому її провина робила ся ще тяжшою. Бажала розвеселити рідню і швидко заговорила.
— Гаразд! Хлопцї посправляли собі козацькі шапки і що дня бють ся з товаришами Поляками за Україну! Про науку нїхто не дбає! Хлопцї такі раді, що раз!
Муж і дїти пішли витати ся з нею.
— Маринка, принеси клуночки з візка! — приказувала Власовичева наймичцї.
— Яким візком ти приїхала? — питав здивований Власович.
Власовичева нерадо розказала, що з нею стало ся. Вона вже їхала до дому. На хвильку задержала ся була коло Рифцї, аби купити де
