В ушах шуміло, бурило ся, в голові товкло ся, як у гамарнї.
Власович ходячи зачіпив чоботом посторонок і виволїк його на середину кімнати. При поворотї він здивовано глянув на ту сїрожовтаву гадину, неначе на щось зовсїм нове, і зупинив ся. Його думка стала працювати в однім виразнїйшім напрямі. Він розмовляв із самим собою.
— Мужикам обіцяли ся повішати їх на сухій вербі, менї в „упомінку“ також дали посторонок. Де тут більше чемности?!
— Пропала ти, сьвята Руси! Твої дїти — поневолені раби, їх рабське достояніє, то посторонок… Для раба ще найлучша смерть! По що жити?!… Аби дожити ще гіршого і однаково згинути по рабськи…
Власовичови біль розпирав виски, карк терп. Його очи горіли зловіщим огнем, але лице робило ся мертвецьки блїде. Страшна хвиля всею вагою зсувала ся на голову Власовича, але його енерґія була вже так вичерпана, перепалена, що він почував лиш одну неміч і потребу помочи. Він рукою зтер суденний піт із чола і застогнав.
— Боже, Боже мій, вскую мя оставив єси.
По сїм зібрав посторонок у звої, поклав його на столї, а сам упав на колїна перед розпятієм, що стояло на шафцї при його ліжку. Щиро молив ся, але не чув тепла нї в тїлї, нї в душі. Він добирав нїжних зворотів, вдумував ся в кожде слово молитви, але його серце було однаково студене, молитва була якась мертва.
