дещо висший понад середнїй ріст, заживний — виглядав поважно. Його мірний, орлиний ніс та товсті брови виявляли мужеську рішучість; притім пивні, гарні очи сьвітили ся щирістю, а з придатками мелянхолїйної ухмілки на устах, мягкого баритона в голосї надавали обличю о. Савина й цїлій його духовній особі годящу мнягкість і привабність. Пани дїдичі закликали о. Власовича на всяку нараду і розраду тай обі сторони просто гордили ся обопільною прихильністю і користували ся нею.
Навіть в справах споконвіку неполагоджених вони вміли прийти до ладу.
Так у справі народностній обі сторони ставили себе однаково на аристократичнім ґрунтї, а руську народність представляло духовенство, неначе в заступстві недостаючої руської шляхти. В справах віри не робили собі жадних уступок, бо сходили ся разом в одній католицькій церкві.
З хвилею, як звіяла ся повстанська завірюха, ота лучність двора з приходством порвала ся. О. Власович відразу зміркував, що дїдичі уважають його за чужу птицю в своїм гнїздї. Він був рад тому і гадками дякував добрим сусїдам за те, що вони самі догадали ся і вирозуміли його погляди і почуваня, та полишили його в спокою.
Аджеж він Русин, вірний підданий цісаря, сьвященник — нїяк не міг причиняти ся до відбудованя Польщі. Не перечив права Полякам бити ся за свою вітчину, в уяві навіть викрислював Польщі границї десь там між Краковом і Варшавою, та про те жалкував за добре нажитими відносинами з двором, тим
