В сторонї Варшави текла вже щедро повстанська кров, коли в Салївцї зчинив ся який такий рух. Инакше ледво чи навіть могло бути. В тій части Галичини було стілько Польщі, що панські двори розсїяні одинцем по чисторуських селах. Уже через саму розкиданість дворів годї було вдержати суцїльну орґанїзацию; дотого чимало панів-дїдичів, не маючи надїї на успіх у боротьбі, або неохочо підпирали повстанські заміри, або зовсїм відцурали ся від тих — як мовили — шалених забаганок. А вже найдужше спинював роботу керманичів повстаня, пригнїтав її від самого нащадку старий польський гріх — острах перед руським мужицтвом, яке ще не мало навіть часу забути важке польське лихолїтє.
Гомін з поля битви, захват щастєм, яке в перших битвах було стануло на польськім боцї, овівав малодухів, усяких недовірків, так що безпотрібно було доливати ще оливи до огню. Він сам горів ярким полумям і захапував найширші простори. Тодї також творенє повстанських ватаг на границї східної Галичини доразу оживило ся, а панські двори достарчили навіть незгіршого повстанського матеріялу. Вся мужеська служба двірська поспішила під польський прапор. Із тою панською службою склав ся справдї химерний сутїк обставин. Вона була трохи не вся руського походженя і з давнїх давен набирала ся із зубожілої ходачкової шляхти, яка за панщизняних часів бояла ся брати надїли землї від панів, щоб не зійти на беззахистних панщизняників, а радо хапала ся панської клямки, причім дослугувала ся ріжних єрархічних ступнїв і виповнювала собою ту суспільну прогалину, яка
