— Браво! славно! — знов вигукували сьпіваки і сьпівачки, тупали ногами і мало хто чув, як бесїдник висловив горяче бажанє цїлого гурту, аби заложити товариство „Боян“.
Ольдзя зараз розповіла дома про все мамі. П. Мелянїя приглядала ся Зенькови, як коли би вона дотепер не придивила ся йому як слїд, і дивувала ся, чому вона не пізнала ся на нїм. П. Мелянїя уявляла собі, що поети та композитори відмінні від звичайних людий. Та хоч як додивлювала ся вона до сина, а проте не знаходила на нїм нїчого незвичайного і не могла набрати ся певної гадки, що Зенько справдї композитор.
Всеж була якось більше рада з нього і вже не називала його недопеченим композитором.
Тай сам Зенько не давав притоки до того.
Він перестав засиджувати ся в гостинній, вигадував ріжні жарти, сам був веселий і веселив домашнїх. В тім часї також їздив до Львова, мовляв, аби показати професорам, що він слухає їх викладів.
Повернувши зі Львова забрав ся до нової працї.
— Ого! Зенько знов напитав собі мороку, — мовила п. Мелянїя, але вже не перешкаджала йому, хоч Зенько засиджував ся що раз дужше, а часом навіть нерадо йшов до їди.
— Коли вже так хочеш, Зеньку, то компонуй собі там щось, тілько заєдно не сиди, бо то нездорово. Ти вже й так змарнїв, згорбив ся, а твоя чуприна зробила ся чисто композиторська, — ласкаво мовляла п. Мелянїя при столї, вибирала з полумиска що лучший кусник і клала на Зеньків таріль.
