Зенько не відповідав нїчого, але за місяць власноручно відібрав з почти спору посилку музикалїй із Київа. Незадовго опісля він сам підійшов до батька і заздалегідь осьміхаючи ся мовив:
— Куди моя робота против Лисенкової!
І від тодї батько й син частїйше бесїдували про музику. О. Анатоль неначе набирав поважаня до сина.
Натомісь мати часто докоряла Зенькови, що він за таким самітним сидженєм здивачів, прозвала його недопеченим композитором і старала са перешкаджати йому в роботї, так що Зенько став примикати за собою двері на засувку, а в бесїдї при матери не згадував про музику.
При кінцї мясниць місцеві патріоти загадали були приготовляти ся до Шевченкових вечерниць.
До хору запросили також Зенька і Ольдзю.
На вправах хору дехто зразу присїкав ся до Зенька із за його композиторства. Він догадував ся, що з ласки сестрички всї знають про його роботу, але удавав, що навіть не розуміє, про що говорить ся. Та як йому дали спокій, тодї він сам чомусь побажав похвалити ся своїм композиторством.
І одного вечера перед вправами Зенько тремтячи підійшов до пянїна, хвильку побавив ся акордами, неначе тільки для примхи, а дальше заграв свій власний утвір. Гурт, бачилось, не звертав на нього уваги. Одні вештали ся по салї, инші стоячи то сидячи бесїдували, жартували. До Зенька підбіг діріґент хору п. Рудницький і запитав: — А се що таке?
