нерацію за доповнюючу науку, там прийдуть пятилїтні додатки — вистане за платню урядника… якої то ранґи?! — запитав себе самого перериваючи на хвильку свої вирахунки.
— Моя школа добре розвиває ся і вже потреба другої сили. Зараз дістала би посаду, а тодї моя пенсія, жінчина, додаток за управительство, за ручні роботи… справдї, як то все гарно складає ся! — задоволено зупинив ся Любицький і поглянув на годинник. Добігала четверта година, а недоброго сусїда все ще не було. Знов вийшов на поріг шкільного будинка і поглянув на дорогу. Не було видко анї чути щоб хто їхав, тілько Тишко наближав ся.
— Той хлописко певнїсїнько знов до мене правцює! — завважив Любицький. — Випиши йому дитину зі школи! Тут треба дбати, аби школа розвивала ся, а він усе своє торочить. Дурний хлописько, а який упертий! Навіть не хочу видїти ся з ним, — і Любицький пішов до кімнати.
За хвилю почув у сїнях кроки: чалап, чалап, і кашель під дверми. Пізнав по ходї Тишка. Він розлютив ся, швидко отворив двері до сїний і випростувавши ся на весь ріст на порозї, гукнув носовим наголосом, нїби то до своєї наймички.
— Насте! скажи тому чоловіков, що мене нема дома! — тай злісно затріснув за собою двері. Добре йому так! Нехай не лїзе, як оса до очий! Тепер буду мати сьвятий супокій! — розважав Любицький свій учинок.
Підчас того йому причуло ся, що по при школу хтось поїхав. Чей не Кавнянський, той прецїнь поступив-би!
