— Як що робити, то зараз! Нехай пан їдуть до єґомостя, ми даємо зараз підводу! — говорили ґазди і розходили ся до дому.
Минув рік. В Окуньцях стояла нова з цегли побудована школа. Першого вересня мали її посьвятити і розпочинати в нїй шкільну науку. Громадяни з гордощами поглядали на сю червону палатку, що стояла між соломяними стріхами як райська птаха, а сторонським людям залюбки пояснювали, що вона стоїть на місцї коршми. Насупротив стояла стара школа з новими вікнами. Нові вікна захоронили її для Павла Апостола. Коли Сапогівський удав ся до о. Церковича, переконав ся, що йому не судило ся вчителювати в Окуньцях. О. Церкович із причин правної натури не міг відступити Сапогівському стару школу, а иньшого будинку придатного на школу в Окуньцях не було. Сапогівський від'їхав.
Кілька день опісля Максим Куртий дістав урядове письмо з приказом, аби громада безпроволочно постарала ся о шкільний будинок з огородом, до чого вона актом орґанїзацийним зобовязала ся.
— Ще мало лиха! — падькала громадська старшина і рада в раду рішила піти всїма до єґомостя, а як єґомость не поратують, то видко громадї суджено загибати. Куртий вислав до о. Церковича старшого брата церковного, аби промостив справі дорогу. О. Церкович переконавшись, що Окуньчани і гадки не мали присвоювати собі ерекцію, взяв ся до дїла з серцем і розумом. За його
