жить читальню, позичкову касу, хор, та запровадить аматорські вистави. Те все виконає, хоч би в селї не було нї одного письменного чоловіка. За одну зиму він вивчать пів села читати і писати. Тільки не жалувати сил і не бояти ся працї, то все можна зробити. А він бажав собі працї, працї громадської, і чув себе гаразд підготовленим до неї. Хоч у школї не належав до визначних учеників, та про те богато читав, розправляв з товаришами, праглядав ся до реального житя, через те заздалегідь виробив собі ясний погляд на завданє свого житя…
Було добре з полудня, як Сапогівський під'їздив до Окуньцїв. Він розглядав ся по нивах, вдивлював ся в людий, що працювали тут то там недалеко дороги, напружував зір, щоб уловити зверхнїй вигляд села. На дорозї біля крайньої хати побачив гурток селян. Жид-візник став дужше підганяти коня і вони скоро були коло того гурту. Візнак потряс важками, гукнуа „вйо“, але селяни не чули, що коло них дїяло ся, не дивили ся в ту сторону і не вступали ся з дороги. Шкапа впхала голову між селян і стала на всї чотири ноги.
— Слава Богу! — гукнув Сапогівський.
— Слава на віки! — відповіли селяни.
— То Окуньцї?
— Окуньцї! А пан далеко їдуть?
— До вас! Де тут війт?
— Війта нема, але ми скажемо те саме, що й війт!
— То кажіть! — зажартував і взяв ся злазити з візка, щоб розпростувати трохи кости.
— Ади! вже глузує! — гнївно завважав хтось із селян.
