лекшу! — гукнув Василь Загуменний і піднїс кореспонденцийну картку в гору.
Куртий завагував ся.
— Не стидайте ся, пане начальнику, ходїть близше! — вигукувала опозиция.
Радні громадські понуривши голови спішно виносили ся з майдану. Максим Куртий збентежений став перед Загуменним.
— Тепер заперечуй, що все неправда, що люди говорять! Ба, не заперечиш, бо он тут сьвідок! — кричав Загуменний і потрясав карткою над головою війта. — Ти хруню! Юдо Іскаріотський! Зараз зрікай ся війтівства, бо ти не варт бути війтом! — ревів Загуменний.
Куртий закусив зуби, затис кулаки і „замалював“ Загуменному з обох боків. Здавало ся, що цїлий майдан затряс ся і занїмів. Загуменний подав ся в зад, капелюх зсунув ся йому на лице. Він поправив капелюх, засичав і напруго кинув ся на Куртого. Та в тій хвилї його вхопили сильні руки за оба рамена і здержали. Загуменний шарпнув ся в зад, вирвав ся з рук і побіг до шкільного плота. На майданї счинив ся крик:
— Що робиш? Спамятай ся! Беріть війта до коршми! Ото раз урочисто!…
Загуменний виломивши кіл пустив ся за війтом до коршми. Двері були вже замкнені. Він гримнув пару разів у двері, але вони не пускали. Тодї він шарнув коликом по вікнах. Почувши бренькіт скла трохи схаменув ся.
— Де той війт? де він? Нема війта?! — викрикував Загуменний.
— Дай спокій, Василю, май розум! — уговорювали його люди.
