Бобовський старав ся всьому тому надати грошеву вартість, потім счислив з попереднїм.
— Отже громада платить найменше 300 зр.! — сказав Бобовський і вдивив в радних.
— Безпечно платимо! — потверджували радні, раді, що можуть показати, як вони вміють шанувати свого вчителя.
Бобовський узяв ся писати протокол. Писав скоро, десь колись загомонїв сам до себе, а радні мовчки вслухували ся, як скрипіло та посвистувало по папері перо.
— Зараз буде конець! — озвав ся Бобовський і прочитав написане. — Прошу підписати те, що ви чули! — сказав Бобовський наставляючи війтови перо.
Радні зацукали ся. Бобовський ще раз прочитав протокол і спитав радних, що їм не подобаєть ся, ізза чого не хотять підписати?
— Ми нїчого не перечимо. Як давали доси, так дальше будемо давати, що вчителеви належить ся, а про наші підписи може обійшло ся-б! — відмовляли ся радні.
— Так щож вам шкодить підписати ся на правду? Зрештою як хочете: не підпишете, не будете мали школи! — гнївно гримнув Бобовський.
— Підписуймо, панове радні! Адже-ж то не хто будь, а пан комісарь! — озвав ся врештї війт і радні підписали акт орґанїзацийний школи в Окуньцях.
— Хто знає, що то ще з того буде! — говорили потім ідучи до дому.
— Нїчого не буде, панська забавка тай годї! — відповідали иньші.
Остаточно всї згодили ся на те, що з того нїчого не буде і старали ся про все те забути,