Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/114

Цю сторінку схвалено
— 110 —

— То наша школа тай наші пан учитель! — поважно рекомендовал війт.

Бобовський і Павло Апостол змірили себе очима.

— Розігнати той хайдер! — гукнув Бобовський.

Павло Апостол стояв у найдальшім кутику і тремтїв як звірюка загнана в тенета.

— Ідїть дїтоньки до дому! — сказав війт.

Дїти злопотїли як сполошеві кури і вибігли на майдан, полишаючи за собою хмару пороху і запах квасного житнього хлїба. За дїтьми висунув ся й Павло Апостол.

— Як бачу, у вас є якась школа! — промовив інспектор до радних, що входили до школи і ледви-ледви розміщували ся в вузеньких лавках. — Однакож така школа до нїчого! За вашу сю школу я нїчого не хочу знати! Тепер край заводить нові, добрі школи, і я приїхав з'орґанїзувати у вас таку школу! Пришлю вам уквалїфіковану силу, т. є. уздібненого вчителя, тілько ви мусите нинька декларувати ся, чим будете причиняти ся до коштів з'орґанїзованої школи? Тане мясо пси їдять, а за добру науку треба добре заплатити!

Бобовський говорив твердо та різко, як пристало на енерґічного чоловіка.

— Розумієте? — спитав кінчачи бесїду.

Очи радних звернули ся на війта. Максим Куртий важко зітхнув і відповів:

— Прошу ласки пана комісаря, наш учитель учить нам дїти як Бог приказав і громада з нього задоволена! Другого вчителя нам не треба, бо громада бідна, двох учителїв не в станї виживити! Бог сьвідок, що нїчого не можемо дати!