Окунецька громадська старшина, війт і радні в сьвяточних огортках вичікували коло школи делєґата, що мав тої днини орґанїзувати їх школу. Юрко Лисик бігав навколо шкільного будинка і притовкав граблями нові сніпки, що були повшивані тут то там по стрісї, та дуже їжили ся. Пропуклини в стїнах були позалїплювані жовтою глиною і позабілювані вапном, ізза чого стїни виглядали здалека як розвішені ґеоґрафічні карти. Радні поспиравшись на новий пліт гуторили.
— Наша школа така сама, як співають у піснї: „Захотїла стара баба молодою бути!“ Скільки хоч пристроюй, а старе старим! — мовив Максим Куртий.
— Вікна геть повидували ся; леда вітер, і повисипають ся! — завважив радний Іван Гладкий. — Не мають чого тримати ся, зруб чисто спорохнавів! Старий уже будинок! Мій дїд приказував, що на місцї рубаний!
— Або то правда?! — сперечали ся радні.
Павло Апостол змозолений виглянув крізь вікно. Він повторив з дїтьми молитви, поперепитував увесь катехізм, уже й утомив ся. Радні догадували ся, чому вчитель зазирає в вікно. Вони також поглянули в ту сторону, звідки повинен був над'їхати делєґат. Дивили ся на дорогу, то на ярке сонце і міркували, який то вже час буде.
— А може делєґат уже в єґомостя? — завважив хтось із радних.
— І то може бути!