відав: „Дав Бог такий талан, тай годї!“ Він змалку любив тулити ся коло дяків і від них переняв науку. Як в Окуньцях умер старий учитель — Павлови Апостолу було тодї 18 років — Окуньчани звернули ся до нього з бажанєм, аби пішов до них учителювати. Він не почував ся на силах, та за честь, яку йому Окуньчани тим зробили, він згодив ся. Початок був трудний. Всеж таки Павло Апостол переміг себе, а з лїтами навіть утворив собі власну методу. Як букварів ще не було, він повимальовував на куснях грубого паперу букви, брав такі букви між пальцї, підносив їх у гору, а дїти в один голос відчитували. Вивчивши так букв та складів, зараз приступав до читаня псалтирі. При тім свої поясненя і висновки він робив на взір, як сьвященник викладав у церкві екзеґезу. Важнїйші місця повтаряв з дїтьми, аж витвердили на память.
Павло Апостол мусїв раз приймити новість до своєї методи. О. парох принїс до школи букварі, роздав дїтям, а Павлови приказав учити з букварів. Тодї повторила ся з ним історія, де він за таке дїло добровільно був би не брав ся. Коли-ж скінчив читати з дїтьми букви писані, завважав, що давнїйше на те потребував богато більше часу і труду. Гадками дякував незнаному винахідникови буквара. З кріпкою вірою забрав ся до друкованого. Ішло яко-тако. Павло Апостол не тратив надїї, коли приступав до уступів. Читав про конї, корови, про коти, про миші і т. и. Дїти стали робити ся якісь свавільні. Апостол почав оживляти науку розговорами. Не йшло, бо дїти підносили такий вереск, відступали від предмету і опісля лише з великим трудом можна
