— Як би так хто підглянув мене! — подумав Микола, і замахнувши ногами глипнув понад голову в вікно. В тій хвилї стратив память. Прийшов до себе, коли вже був став одною ногою на землю. Лице стискав сильно руками, але не знав, що з ним стало ся. Чув тілько, що його голова на самім чолї розколена, а по лицях і долонях текла кров. Згорбившись волік ся на помацьки до хатнього зеркала. По дорозї, як прийшов до сил, віддер від чола руки і правдиво счудував ся, коли побачив, що кров на руках не була червона. Потер рукою по чолї, але розколини не намацував, а навпаки висше носа поміж бровами знайшов чималий горб. Зеркалом упевнив ся, що його голова була навіть більше як цїла. Микола ще не мав певної гадки. З ним дїяло ся все, тілько не те, чого він сподївав ся. Опустивши руки вернув до алькира.
На долівцї лежала поличка, осібно ріжки і куснї з Шевченкового погрудя. Зрозумів. Але того було вже за богато, щоб стати не то пригнобленим, а навіть аби увірити в фералїзм, фаталїзм, спіритизм і т. и. фільософічні системати. Справдї Миколї видало ся в першій хвилї, що Шевченко ожив і шпурнув на його голову поличкою. Що правда, Микола був тодї зовсїм не настроєний до фільософованя, а навпаки, попавши в круг фізичних обявів спірітизму, піддавав ся їм із педаґоґічною улягливістю. Миколї зробило ся невимовно соромно перед духом Шевченка. Без найменшого навіть льояльного протесту прятав черепки, поличку та роги і бажав чим скорше вискочити зі свого зовсїм незавидного положеня. Убрав ся, замкнув хату і пішов долів селом.
