Сторінка:Микола Дерлиця. Композитор і иньші оповіданя. 1904.pdf/101

Цю сторінку схвалено
— 97 —

ся сам дома. Соромив ся, що сказав матери таку брехню, але було добре, щось иньшого годї було видумати.

Глубоко на душі ворушила ся гадка, що повинен був послухати матери, бо дальше вже годї так самітно жити. А там на полях жарти, сьміх, гомін піснї в суміш з важкою працею. Що до него, то не потребував би тяжко робити, його до того нїколи не силували, от робив би десь щось для розривки, при тім розказав би ріднї чи одно, чого вони не видїли, не чули… Але нї! То самодурство! Як би він тілько трошки спустив зі своєї постанови, то пропало би все! І Миколу обхопила злість ізз-а того, що Убіч цїлим сьвітом забутий кут, що пакістлива доля судила йому в тім кутї не жити, а нидїти. Серед таких обставин заснїтив би ся найбільший ґенїй! — проречисто рішив Микола. В тій хвилї він відчував своє мужицьке походженє як осоружне клеймо, що тяжіло на нїм як первородний гріх і було причиною, що давнїйше марнував ся через просту, грубу працю, а тепер через недостачу всего того, що йому як інтелїґентній людинї належало ся. Від кількох днїв чіпала ся Миколи така нудьга, що страва не йшла йому в рот, а ночами напастувала безсонниця. Тому то Микола постановив поки що в день не спати. Мав ще обдумати, як перебути не спавши довгу днину. Коли-ж бо навісні мухи десь із половини сьвіта злетїли ся до алькира, аби його непокоїти. Перенїс ся до невеличкого садка. У воздусї була мертвецька тишина. Співуча пташня неначе вивтїкала. Дерева стояли нїмо, як заворожені, тілько павуки стрибали по розвішених своїх сїтях і обмотували зловлену добичу. Ми-