видко, тілько Микола ще сьвітив. Пішов під вікно алькира. Рівночасно крізь хатні двері всунула ся до алькира заспана голова матери. А Микола не то бігав, не то присїдав по алькирі, то простував ся і знов хапав ся за черево та присїдав, а сьміяв ся, аж пищав. —
— Що тобі сину? — спитала мати.
— Я… я… ха-ха-ха… таке сь..сь.. хі-хі-хі… сьмішне прочитав… — ледво на силу відповів Микола.
Голова матери зникла в темряві хати. Батько ще довго туманїв під вікном і нїяк не міг собі з'ясувати, чи се Микола в буйности виробляє, чи — хорони Господи — яка слабість на нього. Може то з великої науки? Став пригадувати собі, чи не видїв він такого де на кім. Згадав громадського секретаря, що приходив до громади з десятого села, уявляв собі всїх комісарів від податку, та иньших знайомих панів, а в результатї виходило, що кождий пан пошиблений, кождий часом щось таке гаркне, що не знав, чи він при розумі. Певнїсїнько то з великої науки. А про те пани панами!
Микола тимчасом задув лямпу. Батько потяг ся на свою постїль, заспокоївшись тим, що на Миколу зайшла лише та панська слабість. На другий день рано мати збудила Миколу i солодко питала, чи не поїхав би він з ними в поле? — А що я там буду робити? — відповів. Мати не відходила. З того Микола догадав ся, що він не до ладу відповів. — Я щось нездоровий! — поправив ся Микола. Мати вдарила ся по полах. Вона того догадувала ся. Адже-ж Микола від пару днїв мало що їв і на виду змінив ся. Пішла з алькира, бо її гірко занудило коло серця. Микола таки зістав
