Сторінка:Микола Голубець. Українське мистецтво. Вступ до історії (1918).djvu/17

Цю сторінку схвалено
II. РІЗЬБА.

Мусимо згодити ся з тим, що більша половина вини того, що українська різьба розвинула ся найслабше з усіх мистецтв, лежить по стороні Візантії і східньої церкви взагалі. Остання не допускала різьблення статуй, а що наше мистецтво мусіло служити церкві, то для різьби не було у ній місця.

Різьба істнувала в нас ще до приняття христіянства. Знаємо, що наші прадіди поклоняли ся кумирам (ставникам) богів Перуна, Волоса, Xopca i инших. З літопису довідуємо ся, що Володимир поставив кумир „Перуна деревяна, а главу єго серебряну, а уст злат“. До нас зберіг ся цілий ряд камяних ставників, званих „бабами та так зв. „Світовид“, найдений у Збручі. Крім того в печері над Дністром біля села Буші (на Поділлю) віднайдено дуже старовинний плоскоріз, що зображує чоловіка на вколішках і півня на дереві. Усі ці памятники доволі грубої і первісної роботи.


Ставник „Світовида“.
3 приняттям христіянства була Україна примушена понищити старі ставники, а свої різьбарські змагання обмежити єдино до окрас, а в найкращому разі до плоскорізних (барелєфних) зображень.

З великокняжої доби зберігло ся до нас кілька памятників того рода. Є це два плоскорізи святих їздців, вмуровані нині в стіни Михайлівського монастиря в Київі. Виконання цих плоскорізів грубе й неграмотне, хоча й не без чару, питомого візантійським композиціям. Крім цього маємо т. зв. „Ярославову домовину“, покриту довбаними в мраморі окрасами старо-христіянського й візантійського типу, та кілька камяних плит