ний твір XI.—XIII. віків зберігся в кількох пізніших списках (найважніші кодекси Лаврентіївський 1377 і Іпатський 1425) та ділиться на три самостійні частини. Перша з них носить спільний наголовок «Се повѣсти Временныхъ дѣй, откуду єсть пошла руськая земля, кто въ Києвѣ нача первѣе княжити і откуду руськая земля стала єсть» і доводить записки до 1112. року, другий є «Київський літопис» до 1201. року, а третій, що дає вже спробу праґматичного викладу історії, це «Галицько-волинський літопис» до 1292. року.
Літописи дають, крім хронікарського матеріялу, барвисті образи життя наших предків, літературні й народньопоетичні твори, історичні документи і чимало інших цікавих матеріялів так, що на загал знаходимо в них літературно вартісну картину нашого минулого. Особливо підкреслені в літописах такі моменти, як охрещення України і патріотичне привязання авторів до своєї держави, династії й народу. Наші літописці раз-у-раз «як щось ціле протиставлять рідний край «поганим»» (Єфремов), боліють над княжими міжусобицями, що ведуть державу на погибіль, та все мають на оці ідеал згоди й єднання всіх українців.
Справа авторства літописів ще належно невияснена, хоч досліди Шахматова і ін. внесли туди вже чимало світла, а зокрема ствердили яс-
