Вінниця належить до давніх сельбищ Поділля, бо минуло вже 550 років з часу її заснування. У свойому минулому Вінниця відогравала значну ролю, яко центр військово-громадянського управління для великої округи. При таких умовах можна було думати, що немало пам'яток із давньої минувшини залишиться і до наших часів. Але в дійсності цього нема: Мури, православний собор, парафіяльний костьол, церква на Старому місті, на думку деяких синаґоґа на Єрусалимці — ото все, що залишилося з давнини, та й то з не дуже глибокої. Не збереглося сліду й від колишнього замка, того укріплення, що на перших порах становило рацію існування самого міста. Але тим більш як згадаєш за Вінницький Замок, цікаво дізнатись, де саме той Замок був, як він був збудований, яка була його доля і т. инш. Завданням оцього нарису і є спроба дати можливу відповідь на ті чи инші питання з історії Вінницького Замка.
Український народ на початку свого історичного життя не був об'єднаний, сполучений в одностайний організм. Занявши великий обшир земель, він непомітним для нього самого процесом на протязі не одного може століття виробив більш чи менш значні етнографічні особливості і розпався на окремі незалежні одно від одного племена, з ріжними назвами: Поляни, Сіверяни, Деревляни, Уличі, Тиверці, Дуліби. Землі, де він розселився, не були схожі межи собою, майже кожна з них являла, собою щось одрубне: одна дуже лісова, друга степова, одна горяна, друга — цілком рівна і т. и. Підлягаючи цим географічним умовам, але заховуючи свої етнографічні особливості, згадані українські племена почали формувати своє державне й політично-соціяльне життя.
В процесі цього формування, вони позбулися своїх чисто етнографічних назов, бере перевагу територіяльний принцип, починають визначатись окремі землі з одним головним містом: Київщина з Київом, Чернігівщина з Черніговом, Волинь із Зяславом, Галицька земля з Перемишлем. Ці землі купчаться кожна коло свого центру, де перебуває і князь, що порядкує справами всієї території, зі своїм військом — дружиною. Такий вигляд українських земель вже цілком визначився в кінці 11. і на початку 12. століття.
Але та частина українських земель межи Дністром та Богом, що за пізніших часів прибрала назву Поділля, не підлягла цьому загальному для инших українських земель процесові вироблення державного ладу. За давніх часів на цій території оселились Уличі та Тиверці; на них нападали Київські князі Олег та Ігор. В літописному оповіданні про
