жави, звернув свої погляди на українські землі, що оточували з півдня Литовське князівство. Року 1362 на берегах річки Сині Води (тепер Синюха на межі Херсонщини і Поділля) Ольґерд розбив татарське військо, що на чолі його було троє татарських князів: Кутлубуга, Хаджибей та Димитрій. Відтоді все Поділля перейшло під владу Литви. Ольґерд віддав Поділля своїм небожам, синам його брата Коріята, Юрію, Олександру, Констянтину і Федору.
Ці Коріятовичі, як каже літопис „вси городи Подольскія умуровали и всю Землю Подольскую осѣли“. Такими умурованими містами, за літописом були: Скала, Черлений городок, Соколець, Браслав, Вениця[1]. В старих містах, як Кам'янець, Бакота, Смотрич, Коріятовичі побудували укріплення, і „вошли в приязнь со атаманы“ і перестали виплачувати баскакам данину.
Отже треба вважати, що Вінницю засновано в другій половині 14. ст.; точної дати літописні джерела не дають.
Але треба з'ясувати, що умуровані Коріятовичами міста в дійсності були не чим иншим як замками. Коріятовичі дуже великої ваги надавали справі оборони Поділля від Татар, і для цього вони повинні були вкрити край цілою низкою замків, що їх Татари здобувати цілком не здатні були.
Над головами Подільської людности протягом довгого часу висіла погроза татарських нападів, і через те зараз же після того, як Ольгерд вигнав Татар з Поділля нові володарі Поділля починають дбати про те, щоб спиняти дальші напади Татар. Князь Олександер Коріятович у грамоті виданій 1365 р. Смотричанському Домініканському манастирю, дарує право на млин і ґрунти з зазначенням їхніх меж і передбачає можливість нападів Татар: „ижь то коли всѣ Земляне имуть давати дань од Татар, то серебро имѣють такожъ тыи люди дати; мова йде про людей на ґрунтах дарованих князем манастирю.[2]
Не треба забувати, що татарські кочовиська починались зараз же в полудневій частині Поділля. Крім того треба взяти на увагу, що вся Брацлавщина, а значить і Вінниця зі своєю округою, лежала межи тими двома шляхами, що ними завжди йшли Татари, простуючи на Волинь і Польщу, для грабіжницьких нападів. Шляхами цими були: Чорний шлях, що від Черкас ішов вододілом межи Россю і Богом на схід від Брацлавщини та Кучманський шлях, що, починаючися від р. Кодими, ішов вододілом межи Богом і Дністром по самій середині Поділля на захід від Брацлавщини. Коли Татари йшли тим чи другим шляхом, то від головної маси їхньої завжди відлучалися на миль із п'ятдесят у бік більш-менш значні загони, що грабували околишніх мешканців, а після того поверталися з награбованим добром до головного війська[3]. За таких обставин не можна було не дбати про те, щоб і край, і його населення захистити можливими засобами, а з них будування замків мало найбільше значіння.
