у гражданську службу. Положили — з тих Запорожців, що осталися, зробити два пікінерські полки, (піше військо із списами); одначе вільні сини степів ні за що не хотіли перевертатись у москалів, і зосталися жити по своїх степах, — тільки дуже мала частина була віддана у Херсонський та Полтавський пікінерські полки.
Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішився із скасуванням славного війська Запорожського, — він зрозумів, що небезпешно було оставляти таке військо у руках свого супротивника. І от імператориця Катерина II у 1779 році звернулася до Турецького султана і радила йому: або щоб він вернув Запорожців, котрих обіцяла вона зрівняти у правах із усіма своїми підданими та забути минуле, або щоб він одсунув їх далі од Російської границі. Але Запорожцям так добре жилося під Турком, що ніхто з них на се не поквапився; так само ніхто не відгукнувся і так само вмер на берегах Дуная маніфест Катерини 1788 року, котрим дарувалася амнестія (пробачення) усім, хто вернеться з-за Дунаю. А як ніхто на те не одгукнувся, то почали заводити козацьке військо з тих Запорожців, що зосталися в-дома. У 1784 році Потьомкин доручив колишньому писарю війська Запорожського Антонові Головатому і старшинам Харькові (Захарові) Чепізі, Сидору Білому і Легкоступові зібрати Запорожців, котрі захочуть служити в козаках. Скоро на поклик старшини стали збіратися Запорожці у Бериславі і, як ми бачили, у 1787 році, тоді як Цариця їхала до Криму, коло неї і Потьомкина був конвой з Запорожців. У 1787 році розпочалася війна із Турцією, і Потьомкин доручив Білому зібрати як найбільше козаків. Де-хто з тих Запорожців, що перейшли до Турків і жили по Очаківських степах, відгукнулися на сей поклик і вернулися, а ті, що пішли за Дунай, і на сей раз не хотіли кидати своєї нової Задунайської Січи. У Бериславі зібралося вже більш 12 тисяч Запорожців, і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорожську паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського Лиману. Військо се стало зватись „Вѣрное войсько Запорожское“. 27-го лютого (февраля) 1787 року Сидора Білого стверджено Кошовим отаманом сього війська, Антона Головатого — військовим суддею, Івана Підлесецького — військовим писарем і Олексу Кобеняка — військовим осавулом. Військо було поділене на куріні, як колись і Запорожське, і йому було дадено клейноди: велику військову білу корогву і малі прапори (хоруговки) для курінів, Кошовому отаманові — булаву, а курінним — перначі; військові дадено печать з написом: „Печать Коша Войска Вѣрныхъ Козаковъ“; на ній було вибито: Запорожець із мушкетом у одній руці, та з прапором, із хрестом по середині — у другій. Окрім курінів, військо було поділене на кінних, котрих було 2.829 чоловіка, і піших 9.681 чоловік. Військо мало свої човни, галери, чайки та байдаки і дуже допомагало на морі російському флотові у ту війну.
Якось у місяці травні (маї) турецький флот підійшов до Коша, — саме в той час, як Січовики були у церкві, і почав кидати бомби
