аби втікти. Поляки, побачивши се, ударили на табор. Багато тоді народу побито — „мабуть не було такого, що не вбив би козака“ — пише один Поляк. — Забрали чи мало добичи — „хоч і не так як козаки під Пилявцями, бо козаки не уживали срібної посуди і не їздили в каретах“, зауважає він таки. Той самий Поляк оповідає, як невелика ватага козаків, чоловік двісті — триста, допливало до маленького острівця і там ще цілий день одбивалися від Поляків. Потоцький, бачучи їх відвагу, обіцяв помилувати, як піддадуться, але вони повикидали гроші з гаманців у воду (знак, що будуть боронитися на смерть) і билися до кінця. Один добрався до човна і звідти відбивався косою кілька годин.
Так скінчилося те страшенне бойовище. Берестецьке поле укрилося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видерали очі з трупів, бо вже мясом надто ситі були; вовки табунами збігалися справляти свій кровавий бенкет. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук, але й народ не давався — билися з ними не тільки чоловіки, але й жінки. Почали люде сами запалювати свої села та млини і, зібравши свою мізерію, тікати на границі Московського царства, де тепер Харьківска та Вороніжська губернії. Зявилися тоді, окрім Чугуєва, що був збудований ще за Остряниці, міста: Харьків, Суми, Лебедин, Ахтирка, Острогожск, Богучар та инші. Поляки скрізь по-перед себе надибували спустошену та спалену пожежею пустиню, — ніде було їм розжитись ні харчами, ні притулку знайти, а тут ще напали на них пошестні хвороби. Через все те вони й повернули до-дому.
А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зібралася так звана „чорна рада“, тоб то рада не з самих козаків та старшини, а така, де більше було простого народу, селян. Такі ради зібрались і по инших містах України, і усі вони винуватили Гетьмана за те, що він би то умисне покинув військо під Берестечком та утік із Татарами. Але Хмельницький довів їм, що не його вина була, та почав знову збірати війська під Корсунем і дожидати хана.
Як постягалися полки українські, куди їм було визначено, і як побачив Хмельницький, що їх було дуже не багато та що полковники і старшина вже не такі слухняні, як були колись; що власть його хиталася; що на Татар надії не було, а до того як почув він, що гетьман Литовський Радивил хоче сполучити військо своє з військом коронного гетьмана Потоцького і разом напасти на Україну, — то через все те Хмельницький залишив думку про війну, та надумав краще уложити згоду. Згода ся сталася у Білій Церкві у вересні (сентябрі) 1651 року на таких важких для України умовинах:
Козаків мусіло бути не більше 20.000 і житимуть вони тільки у Київщині; на Поділлі, Волині і Чернигівщині стоятиме польське військо; унія зостаєтся як і була; шляхта польська може зараз вертатися
