цінна Волинська літопись, писана в 1270 — 80 роках, та й инша збірка українсько-руських літописей мабуть уложена була десь на Волині.
Нарешті в Галичині найцікавіще те. як там східні, візантійські впливи товаришували з західніми, і при тім православний Русин не одгорожується і не одпльовується, як радили грецькі духовні, від людей латинської віри. Католик для галицького Русина перш за все „християнин“, а не чужовірець; папу літописець зве „отцем“, хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській“. На кожному ступіні галицький літописець зазначає свою руську самосвідомість: він тішиться, що угорський король сказав на місто Володимир, що такого і в Німеччині не бачив; тішиться, що Німці дивувалися, коли Данило приїхав до них в „руському“ убранні; любо йому підчеркнути славу руських князів: що „ніхто з князів не входив так глибоко в Лядську землю, окрім Великого Володимира“ або, коли Данило збірався на Чехів, зазначає, що в Руській землі ніхто перед тим не воював Чеської землі.
Галицькі українці переймали чимало дечого з Заходу, од сусідів, але своєї руської культури не позбувалися. Остатні галицько-волинські князі хоча й прикладають до своїх грамот латинські княжі печатки, але при тім додають, що вони князі „всеї Малої Руси“. Донька чи сестра князя Льва вступає до латинського кляштора в Новім Сончі, а сам Лев клопочеться, щоб завести осібну галицько-волинську митрополію; останній князь Болеслав Тройденович, католик, переходить на православну віру, щоб бути князем Галицько-волинським, а його вороги виступають проти нього за те, що він ширить латинство і за се навіть убивають його. Одно слово, з того, що Галичина була близша до заходніх народів, ще не виходить, що галицькі Русини були байдужі до своєї національности або навіть зреклися її та своєї руської культури.
Освіта та книжність.Уже за часів Володимира Великого і Ярослава були школи при єпископській катедрі: треба було вчити на священиків, дяків і простих співаків. За Ярослава, наприклад, одразу було в такій школі по 300 душ. Але крім церковних шкіл по великих містах, як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусіли бути й приватні (частні) школи. Найважніша наука була — навчитися читати, потім писати й рахувати і се потрібно було для тих, хто йшов за урядовця-писаря на службу до князя чи до купця якого. Вчили ще й грецької мови, бо тоді Русь найближче стояла до Візантії, а за те в західніх українських землях учили латинської та німецької мови.
Якою ж мовою учили в школах та якою писали книжки (кажемо писали, бо друковати тоді ще не вміли — аж при кінці XIV віку до сього дійшли). Ото ж і вчили і писали мовою церковно-словянською, — позичили її од Болгарів, де святі Кирило та Методій перші придумали словянську азбуку та почали на свою, болгарську мову перекладати святе письмо та инші церковні книжки. Ті книжки з тією мовою принесли й до нас на Русь, почали по них одправляти в церкві, а крім того по тих книжках та тією ж мовою й учити по школах. Ся мова
