він потопав, то вважався за неповинного, коли плив — винен; залізом: чи остануться через якийсь час сліди на тілі, чи ні; як що ні — то невинен.
Військо.Військо було або „дружина“ — постійне військо, що держав князь на службі у себе, або „вої“ — набране з людей для якоїсь воєнної потреби. Дружина у спокійні часи сиділа на ріжних урядах: старші дружинники, „бояре“ на вищих посадах, молодші — „дітські“ помагали їм. Дружина не була дуже велика: кілька сот душ, рідко до тисячки (се у значнійших князів). „Вої“ споряжалися на війну своїм коштом, хто як міг. Нарешті були ще Чорноклобуцькі полки, особливо в Київщині, і їх бувало часом кілька десятків тисяч.
Финанси.В ті часи не було розділу між скарбом державним і власною князівською касою: все йшло до купи, до рук князя і він видавав ті гроші і на державні потреби і на свої власні. Державні доходи були з податків та всяких оплат. Уже тоді усі господарства платили дань: подимщину (од комина), посощину (від рала); платили медом або шкурами, або грошима. Инший знов податок був — „полюдье“: спочатку се був обовязок годувати князя з дружиною, коли він об'їздить землі, а пізніш замість того платиться князеви певна якась дань чи платня. Крім того людність повинна була будовати „городи“, мости, сипати греблі, направляти дороги.
А ось які були доходи князя: судова кара — за убивство простого чоловіка (вільного) по 40 гривен, а за голову „княжого мужа“ — 80 гривен; мито на торговельних шляхах та мостах, доходи з корчем, воєнна добича, нарешті доходи з князівських хуторів та табунів худоби. А яке там господарство велося, можна бачити з того, що князі Ігор та Святослав мали 3.000 кобил, 1.000 коней; в одному Ігоревому „сельці“ — було 900 стіжків збіжа, а в Святославому дворі 500 берковців меду.
Церква і духовенство.Усі землі Руської держави — були одною митрополією „руською“, під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючись ані князів, ані єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополита — найбільш Греків. Та вже Ярослав зробив по свойому: взяв та й поставив митрополитом Русина — Іларіона. Сто літ пізніш так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинопольський. Коли ж, після татарського погрому, Суздальські князі переманили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита — Ніфонта (правда, не на довго).
До упадку Київа, до руської (у Київі) митрополії належало аж 16 єпископських катедр: переяславська, чернигівська, білгородська, юрївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська — все українські, і не українські: новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Осібно була ще тмутороканська (після находу Татар зни-
