Бо-ж то так мило, так легко на серцю, коли хоч хвильку про Василя подумаю!.. (по хвили.) Гей, гей! скілько він разів тут менї сказав: люблю тя Олюню!… Скілько разів приглядалисьмо ся на себе — дивлячись в отсю воду… (приглядаєть ся водї). О мій любий Василечку — чи ти і спогадаєш, що я через тебе так помарнїла, — що туга за тобою, дорогий голубе, так мене змінила… (задумує ся).
ГАФІЯ. Ти ту Олю? Та я вже за тебе і налякала ся. Думалам собі, що Бог знає, тобі приключило ся…
ОЛЯ. Нї мамо! Та щоби могло стати ся?… От, заговорилам ся з дївчатами тай тому і забарилась…
ГАФІЯ. Іди-ж дитинко до дому, та затопи. Я небавком верну ся, лиш погляну за батьком — бо сусїд має якусь орудку до него.
ОЛЯ. (відходячи). Добре моя мамко!
ГАФІЯ. (дивить ся за відходячою). Тяжко і погадати, що з неї зробило ся!… Змарнїла, зсушила ся — та тільки і дише, як прийде яка вісточка від Василя, та і її поздоровить… (по хвили) Добрий був парубок той Василь; чесний і працьовитий… Та щоби хоч не змінив ся за той цїлий час! Бож він і много видїв і богато знати мусить, та може не хоче на мою бідну Олю і дивити ся, а стане собі глядїти якої панї!… О, не дай Господи сего нещастя для моєї дитини, — верни його давнїйшого, а то її бідній прийшло би ся пропасти… (іде до коршми).
