ТИМКО. Відваги? Ха, ха, ха! В фусах брате, в фусах — знаю я тебе добре!…
СКОРИЦЬКИЙ. Вже ти чогось злий на мене!
ТИМКО. Злий — та не зовшицькім — я шпасу не люблю! Слухай Скорицький: Послїдний раз з тобою камратую — коли сього нинї не заробим не розталюєш вшицько нах дер форшріфт — на дві рівні пайки!…
СКОРИЦЬКИЙ. (солодко). А чи-ж я тебе коли обманював?
ТИМКО. Но, но перестаньмо гальт о тім — а памятай, що слова додержу!…
СКОРИЦЬКИЙ. Любий Тимку! Тобі днесь щось відай придибало ся? Вір менї як з рідним братом все з тобою дїлив ся!…
ТИМКО. Е! крейц доннер веттер. Не плети дурниць! Хиба-ж то я дитина? Може тих кілька „феців” Кучкурея — шосьте менї з Гершком мов тій собацї під „фуси” кинули — була половина? А з Штудерного кіньми як пійшло?…
ОЛЯ. (до себе). То се опирі, що по нашім селї ходять?…
ТИМКО. Чи може Гершкова горівка мала за вшицько вистарчити? А від Горішного що я дістав?
ОЛЯ. (до себе). Боже, що я чую?!
СКОРИЦЬКИЙ. Таже се задля Олї…
ТИМКО. Гріс діх Ґот за те — спасибіг за ласку. Що менї по дївцї, що мене не хоче!…
ОЛЯ. (хватає ся за голову, до себе). Га вжем дійшла кінця!… Боже, що менї робити?…
СКОРИЦЬКИЙ. Сам так хотїв-єсь — був-єсь загордий від нас щось приймати…
ОЛЯ. (до себе). Кидаюсь в пропасть, Боже веди мене!… (стає перед Тимком, оба мов ражені).
СКОРИЦЬКИЙ. Зрада!… (нижком відходить).
ТИМКО. Доннер веттер! Оля?!…
ОЛЯ. (в голос). Га знайшлам тя на конець, відкрилам твої плюгаві дїла?! Тепер жадна сила нас не роздїлить, доки сьвіт не дізнає ся о твоїх діявольських
