Другого дня вже як раз виступило сонце зза зьвіринецького лїса, а панї Мария, Тосева мати, що́ і так доброго спаня сеї ночи не мала, схопила ся з постелї і стала швиденько загортати ся.
Одна у неї думка була і перша сеї днини. Через кільканайцять років ходила вона пильненько до мійської церкви. Не було дня, щоби вона не покорила ся навколїшки перед іконою Пречистої Богоматери. І мала чого просити; раю, замужного житя не зазнала довго. Молодою і гарною дївчиною жила вона мов пташка весела у своїх родичів. Була їм оком в голові, — була одиначкою. А одного дня як раз коли в день Першої Пречистої повертала з материю з вечірнї, затарахкотїли вози і найтичанки: се їхали празничні гостї, а попереду, на бричцї старого крою, сидїв брат єї батька з вродливим кандидатом теольоґїї. Швиденько побігла Мария коротшими доріжками на приходство, а за хвилину вже виходила зустрічати любих гостий і нового незнакомця. Сватанє не було довге. Питомця привіз стрийко, а він знав єго родичів, єго сїмю; через тиждень чи два приїхав молодець з батьками на обзорини. Старі погуторили з собою, а Мария затямила дуже виразно сю хвилю, як найперше приступила до неї матїнка, як з очима, повними слїз, цїлувала єї головку, а батько, відступивши від гостий і не спитавши ся, чи буде по єї воли або нї, взяв єї за руку, підвів в ту сторону, де сидїли єго свати, і злучивши руки молодят сказав урочисто: „Поки вас церков не поблагословить, я вас благословлю“.
Так стала Мария судженою, а незабаром і жінкою свого Миколи. Викохана в послуху, старим обичаєм, не кинула нї одного словечка проти волї батьків. І не було чого. Микола був вродливий, з очий та з лиця щирий і прихильний; в нїм найшовши пару, пішла стежкою своєї долї, а по кількох роках щасливого житя з чоловіком урвала сей шлях трома могилами. Тяжка пошесть, що́ вирвала тисячі жертв людських, не пощадила нї родичів, нї чоловіка з чотиролїтним синком.
Лишила ся круглою сиротою і зачала житє вдовине, найперше під стріхою стрийка, а відтак переселила ся до знакомого
