під вінець а висьвячений — нинї, і то в церкві свого вуйка о. Мелїтона, служив першу службу божу. Кондеканальне духовенство приймало в свою звязь молодого трудовника в виноградї Христовім. О. Мелїтон не щадив нїчого, щоби лишень звеличати день єго духового празника.
На поклик і запросини „татуня“ ставив ся весь деканат — не було лишень о. Софрона, бо заходами о. Мелїтона і сторонського духовенства на єго місце поставлено деканом иньшого. Не поміг архіпресвитер. Духовенство стало клином і навело такі докази, що єго преподобіє пішло в відставку і доживало свого віку, лишене поваги й почести своїх собратів… Над єго хату стали стягати ся ще грізнїйші хмари. Збентежені парохияни й собі стали шукати правди у висших властий. Синки тратили марно гріш, а з їх столичної науки не було нїяких слїдів. А Зоня? Вона з цїлої сем'ї найбіднїйша — раз на все замкнула своє серце і для своїх родичів і для братів; вона одна з цїлої родини стала прихильнїйшою до батькових, понеханих і в темнотї блукаючих, парохиян. У своїм секретарику мала вона ще одну памятку від Тося. Була нею та сама книжка, що єї Тосьо дістав від товаришів по матурі — „Кобзар“ Тараса Шевченка. Мов на перекір шляхотсько-панській вдачі матери і аристократизмови батька в серцю дївчини ширшав сьвіт щирої любови до тої землї і того народу, що єго ненавидїла мати а батько відпав від него, мов гнила гилька від здорового й ядерного пня.
Найщасливійшою в дни Тосевої „преміциї“ була певно панї Мария. Єї молитви сповнили ся випроханим у Бога щастєм. Хвиля, в котрій син, сьвященик, стискав їй голову, була для неї завершенєм радости сповненого обовязку, була запорукою спокою на лїта немічної старости.
- В Станїславові, в грудни 1896.
