було давно на дочку свою розписати лїцитацию, не обиджати тих людий, що́ до вас обертали ся з серцем. Будьте здорові! кривди бідного хлопця най вам Бог не тямить; наші дороги вже не зійдуть ся... Будьте здорові!
Мов громом ражені сидїли обоє супруги на своїх стільцях, не пускаючи з уст пари. О. Мелїтон, склонившись іронїчно, пустив ся різкими кроками до дверий, коли як раз супротив него виринула заплакана і пригноблена Зоня.
— Отче добродїю, погодїть ласкаво! Я чула кожде слово вашої розмови, кожде з них розпаленим зелїзом палило моє бідне серце... Була тут бесїда про мене але без мене, а вже-ж годї не сказати й менї дечого, бо прецїнь ходить о мою долю саме так як о долю Тося!
Дївчина стояла випростована й горда. Від єї нїжної статї аж лунало повагою хвилї і чутєм проголомшених нею слів. Серед ликаня гірких слїз досади говорила вона далї:
— Менї для домашного супокою годї йти против волї родичів, але і в тім є межа, що поза неї далї годї. Болить серце і тяжко сповняти ролю дитини-ворога, але годї й собі ним бути. В вашій присутности не прошу, не благаю родичів, бо доволї вже слїз виляла і доволї благала. Віддайте Тосеви сю памятку від него, сей перстенець, але скажіть, що коли не довелось між нами до вінчальної обручки — вже я від нїкого єї не прийму. Родичі могли ломати своє слово, але моє при нїм остане на віки!...
— Зоню, що се ти говориш?! — скрикнула мати дивовижним голосом, коли батько не знав, до кого бігчи, чи до жінки чи до дочки і котру з них тихомирити.
— Нїчого, мамо, кажу й я своє крайне слово. Напишіть до пана Володислава, най не трудить ся до Шумяча більше. Я вже нїчиєю не буду!
Те сказавши захлипала, тяжко заридавши і хибким кроком подала ся в двері, звідки прийшла.
— Отче, вернїть менї серце дитини! — крикнула знов не своїм голосом панї Ванда.
— Панї, вернїть честь свому чоловікови, а спокій мому Тосеви!
З тими словами склонив ся о. Мелїтон з комічною повагою майже до самої землї і як не був в хатї. В одній мі-
