— Кроком звідси не рушу. Жду відповіди, бо вона покаже чи я у моїх приятелїв-cycїдів, чи у людий ще більше, чим чужих.
Мав о. Мелїтон сказати „ворогів“, але на разї ужив лиш сего звороту.
— А хіба-ж ваш свояк не знає?
— Що-ж має знати? Знає, що посватав вашу доньку; знає, що бував вашим гостем і судженим панни Зонї, тепер-же нїчого не знає, — а даруєте, панство, що я єго бувший опікун і теперішний староста мушу журити ся долею так до мене близького, молодого чоловіка. Я хочу знати день слюбу.
— Чому так конче нинї? Дїло не спішне. Ваш свояк ще молоденький, нї за чим спішити ся.
— Молоденький не молоденький; лїта і „возраст“ має, — а бачите моя жінка також інтересована, щоби сукня не вийшла з моди. Весїлє то не сир, відкладати годї!
О. Софрон почув в устах cycїда сатиричний жарт і став крутити ся на кріслї. Відваги набрала панї Ванда.
— Відкладати як відкладати а може й зовсїм не бути, — і глянула хитро в очи о. Мелїтонови.
— А ваше слово?
— Воно не було рішуче!
— Так! воно не було рішуче, — потягнув декан і собі за жінкою.
— Нї, воно було рішуче, бо дозволом вашим бувати в вашім домі і пізнати близше доньку вашу повязав собі хлопчиско голову а з тим і сьвіт. Тепер коли треба єму свою долю рiшати, панство цураєтесь і єго і слова свого. Се для него і для мене нїчим не заслужена обида.
— Вас обиджати, — скрикнули обоє супруги — насьвітї нїколи! Пан Антін рівно-ж сего не може обидою звати, коли-б ми, — кінчила панї Ванда, — хотїли їй запевнити інакшу долю. Ми бачимо, що пан Антін не для неї.
— Так, не для неї, — повторив тихцем о. Софрон.
— І чому-ж би так „не для неї?“
— Мій муж єго лїпше знає.
— Справдї єго крайні погляди, єго революционерство і хлопоманство все разом менї не сподобало ся. Молодий чоловік повинен дїла свої приноровлювати до вчинків старших від него людий. Єму — далеко старших розуму вчити!...
